31 січня виповнилося би 91 рік Всеволодові Нестайку – українському «Сонячному казкареві»

Наповнені добром та гумором твори Нестайка полюбилися кільком поколінням українців. На рахунку метра – п’ять літературних премій національного масштабу. А його трилогія “Тореодори з Васюківки” внесена до Особливого почесного списку ім. Андерсена.

Між тим, життєвий та творчий шлях письменника починався у нелегкі часи. Батько Всеволода Зіновій Нестайко загинув у концентраційному таборі. Під час нацистської окупації хлопчик разом з мамою ледь зводив кінці з кінцями. Однак мама не втратила сили духу – замість того, щоб жалітися на долю, організувала підпільну школу.

Пізніше в інтерв’ю Всеволод неодноразово згадував, що уява та казкові сюжети неодноразово допомагали йому зберігати оптимізм в дитинстві та юності. А звичку підбадьорювати себе і інших чарівними образами та тонким гумором письменник проніс через усе життя.

10 мудрих, сумних і світлих цитат Нестайка.

1. “Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати… Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше”

2. “Я народився в Бердичеві, але коли мені було три роки, батька заарештували. Був голодомор, батько загинув, а мати взяла мене й мою сестру, і ми переїхали в Київ (…) Так я став киянином і відтоді нікуди не виїжджав, навіть окупацію провів у Києві. Потім я їздив і у Париж, і в Берлін, у Будапешт, і не тільки в письменницьких справах. Але де б я не був – проведу там два тижні, і мене вже страшенно тягне назад, у Київ”

3. “Я багато пам’ятаю, але всі ці спогади дуже сумні. Неволя – це найстрашніше, що може бути на світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, будь-який фашист може пхнути твою маму, образити і ти нічого не можеш вдіяти… В 1941-му році мені було 11 років і з того часу я став дорослим, мабуть. Дитинства у мене вже не було”

4. “Я пишаюся, що не вийшов із дитинства і зберіг дитячу душу. Це підтримує мене в нашому жорстокому світі і дає сили творити”

5. “Усі діти у чомусь здібні, талановиті, вони завжди різні і чим дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким не додали уваги у дитинстві. А саме від дорослих залежить, кого вони виростять, і чи будуть їхні діти успішними та щасливими”

6. “Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi”

7. “Я справді був мисливцем, тому що всі письменники тоді полювали, і я їздив з ними… І от якось на полюванні підстрелив я качку, і вона впала мені до ніг. І дивилася на мене такими очима, що я, чесно вам скажу, після того зарікся полювати… Але тоді я мусив її добити – такий закон: підранок уже не виживе, нічого не поробиш уже… І я гріх на душу взяв, добив… Але після того розбив рушницю”

8. “Політичних казок я, як правило, не пишу, я далекий від політики. Хай політики займаються своїми справами, а дитячі письменники – своїми. Я вважаю, що дитяча література повинна бути доброю, веселою і вчити моральних чеснот. У мене немає книжок з поганими героями і в усіх моїх книжках перемагає добро. Це головне для виховання совісті у дітей. Тоді може вони не будуть займатися поганою політикою, а будуть займатися гарною політикою”

9. “Сьогодні приснилося, що я літаю. Поруч зі мною двоє хлопчиків: “Чого літаєте? – питають. – Ви дорослий, тільки діти мають літати”. Я тут же засоромився і прокинувся”

10. “Той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова”. В Базилівщинській сільській бібліотеці організована виставка-перегляд книг для дітей "Всеволод Зіновійович Нестайко - письменник, класик сучасної української дитячої літератури".

Інформаційний екскурс "Крути:І сум ,і біль , і вічна слава".

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Їх було триста – студенти та гімназисти. Проти них були тисячі – солдати, фронтивики та матроси більшовицької армії. Нерівний бій. Бій під Крутами, який на декілька днів віддалив захоплення Києва. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна рота (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала.

Січень 1918 року. На столицю України насуваються озброєні до зубів більшовицькі орди під командуванням колишнього царського генерала Муравйова. Київські студенти та гімназисти, прагнучи захистити молоду Українську державу, організували Курінь січових стрільців, щоб дати гідну відсіч загарбникам.

Курінь, що налічував 300 душ, складався із студентів Українського народного університету, Університету Святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Захисники, пройшовши лише семиденну військову підготовку, без сумнівів і вагань вирушили в похід проти російської армії на станцію Крути, що розташована на залізничній лінії Москва – Бахмач – Київ.

П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій.

28 студентів потрапили в полон. Муравйовці цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну „Ще не вмерла Україна”, що його першим заспівав гімназист Григорій Пипський. Пролунала недовга кулеметна черга… В загальному бій під Крутами тривав 3 дні. 29 січня було вбито останнього з трьохсот крутівських героїв. Більшовицькі кати заборонили місцевим селянам поховати за християнським обрядом тіла захисників Києва, залишивши їх на засніженому полі.

Київ було захоплено у лютому, а вже у березні столицю УНР було звільнено.

Тільки тоді почали розшукувати тіла молодих людей, які загинули під Крутами. Вдалося знайти лише 30 скалічених тіл юнаків, більшість з яких урочисто поховали у братській могилі у Києві на Аскольдовому цвинтарі.

„Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”, — сказав Президент УНР Михайло Грушевський під час поховання героїв.

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. „Понад все вони любили свій коханий край”, — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

Україна пишається молодими Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися – невмируща. Вічна їм слава.!

Галина Мат

 23 січня - 130 років від дня народження Павла Григоровича Тичини .

Цікаві факти з життя поета.

Павло Григорович мав досконалий музичний слух і дзвінкий, мелодійний голос. У 9 років його віддали в хор при одному з чернігівських монастирів. Там, у Чернігові, він змушений буде 13 років навчатися спочатку в барсі, згодом в семінарії. Свої твори Павло Тичина писав звичайним олівцем. Незважаючи на свою популярність, грошей він багато не заробляв. У 1921 році П. Тичина навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, яка знаходилася по вулиці Кузнечній, поруч він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Слід відмітити, що поету пощастило з господинею квартири, яка діставала йому папір для роботи, допомагала з харчуванням, зберігала рукописні твори. Павло Тичина хворів на цукровий діабет. Тичину цінувала держава, тому коли почалася Друга світова війна його було евакуйовано до Уфи,разом з дружиною. Він досконало знав нотну грамоту, оволодів азами диригування, навчився грати на багатьох струнних і духових інструментах. Його улюблені музичні інструменти – бандура та кларнет. 5 років Тичина був міністром освіти УРСР. Він зробив великий внесок у відновлення шкіл після війни, діставав необхідні будівельні матеріали для відбудови. Навіть витрачав власні кошти, щоб забезпечити учбові заклади літературою. Саме, коли поет був міністром, його матеріальна сторона життя значно покращилася. Тичина отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні знаходиться музей). У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок. Про його освідченість свідчить і той факт, що він сам вивчив майже 20 іноземних мов (в тому числі вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську). А перекладав твори світової літерати з 40 мов світу. У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Особисте життя Павла Тичини було щасливим. Лідія Папарук та Павло Тичина побралися 1939 року, коли Тичині було 48, хоча до цього довгий час спілкувалися.Найвідоміші твори: збірки «Сонячні кларнети» і «Плуг», «О панно Інно…», «Арфами, арфами», «Не дивися так привітно», «Пам’яті тридцяти», «Чуття єдиної родини», «Партія веде».

Джерело: https://dovidka.biz.ua/pavlo-tichina-tsikavi-fakti/

 День Соборності України - свято України,яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Загальноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.Офіційно в Україні День Соборності відзначають з 1999 року.

В сільській бібліотеці розгорнута книжкова виставка "День Соборності України- символ національного єднання українського народу".

 В бібліотеці розгорнута книжкова виставка " Христос Охрестився : Мир світу дарує! "

Свято Водохреща: традиції, обряди, купання

 

 «А той третій празник – Святе Водохреще», - співається у відомій українській колядці. Мова йде про велике завершальне свято різдвяно-новорічного циклу - Хрещення Господнє ( Йордань, Водосвяття), що відзначається в Україні 19 січня. З ним збігається і інше церковне свято – Богоявлення.

Вважають, що коли Ісус вийшов на берег річки, з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба.

Тому це свято засвідчує й таїнство Святої Трійці, бо з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.

 

Які традиції існують на свято Водохреща?

 

1. НАПЕРЕДОДНІ СВЯТА.

В давнину напередодні свята Водохреща парубки йшли до річки, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і фарбували буряковим квасом у червоний колір. Біля хреста з льоду будувався престол. Також виготовляли та встановлювали арку з ялинових чи соснових гілок — «царські ворота».

Воду, зібрану опівночі перед Водохрещем, вважали вже цілющою – її зберігали за образами на випадок тяжкої хвороби чи поранення.

 

2. НА ВОДОХРЕЩУ.

Вранці у церкві обов’язково відбувається Богослужіння, після якого організується піший хресний хід до річки (найближчої водойми). За словами істориків, процесія виглядала так: попереду під спів хору несли хоругви і дерев'яний церковний хрест, за хором йшов священик, а вже за ним — народ: і старі, і молоді, і чоловіки, і жінки, і діти.

Після недовгої відправи священик занурював в ополонку хрест, освячуючи воду, а в цей час хор голосно співав: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...». Майже так відбувається обряд і зараз.

В Україні на Водохрещу існували традиції, які на зараз трохи позабуті:

- після освячення води священиком одні молоді чоловіки стріляли з рушниць холостими патронами («Розстрілювання Коляди»), а інші – випускали голубів;

- молоді дівчата у деяких місцевостях Поділля та Гуцульщині несли на Водохрещу до ополонки «трійцю» - три свічки з пучками калини,васильків, сповиті намистом, барвистими стрічками, квітчатою хусткою. Під час Богослужіння «трійця» запалювалася від свічок, які горіли на престолі. А перед тим, як іти додому, «трійцю» гасили, занурюючи свічки в ополонку;

- після освячення води люди набирали йорданської води у відра та напоювали коней, весь інший народ набирав води собі у принесений посуд;

- вдома господар вмочував букетик сухих васильків у свячену воду і окроплював все в хаті та на подвір’ї. Лише після цього можна було сідати за стіл, випивати води натщесерце і пригощатися їжею.

 

В теперішній час після освячення води на Водохрещу люди набирають воду та купаються у ополонці, тричі занурюючись.

 

Купання в ополонці на Йордан: як і в чому?

 

Купання в ополонці на свято Хрещення Господнього (Йордан, Водохрещу) не є споконвічною народною українською традицією, кажуть історики та етнографи. Вважається, що обряд купання був запозичений пізніше від фіно-угорських народів і перші згадки про нього датуються 12 століттям.

 

До того ж священики неодноразово наголошують, що купання на Хрещення в ополонці має сенс лише для глибоко віруючої людини,яка готова піти за Христом, завжди приймаючи хрещення і християнську віру. Тож купання в ополонці на Водохрещу – це не прояв сміливості, не бездумний крок в гонитві за модою, це зважена дія.

Етнологи пишуть, як відбувалося це дійство в Україні раніше, і яке і на сьогодення не втрачає актуальності:

- у воду на Йордан треба заходити спокійно, із молитвою і проханням очиститись;

- слід тричі зануритися з головою і вийти на берег. Занурювання з головою не є обов’язковим, то ж кожен має робити так, як йому комфортно.

 

Ще є одне питання, яке турбує українців:  в чому (в якому одязі) слід купатися на Водохрещу? Судячи з фактів істориків, то до ополонки жінки мали заходити в сорочках і спідній білизні. Чоловіки теж мають заходити в білизні. Вважається, що в велике церковне свято Йордану (Крещення) не варто оголюватись. В деяких районах до свята Водохрещі віряни спеціально шили довгі сорочки, у яких і вчинялося занурення в ополонку.

 

Й на сьогодні можна повернути цю гарну традицію – підкреслювати повагу до себе та інших, вдягаючи для занурення чи після нього вишивану сорочку чи пряму вишиту сукню.

 

Купання на Йордан в давнину не були масовими, жінки від них могли утримуватись. Тож, якщо ви ще не готові зробити цей крок, але бажаєте зануритися у вир традицій українського народу, можна згадати інші обряди, пов’язані з омиванням водою і купанням на Водохрещу:

- після освячення води матері могли вмити дітям очі — «щоб добре бачили», вуха — «аби чули тільки гарні слова» та лоба — «щоби мудрою була голова». А вже вдома могли омити або обтерти усе тіло освяченою водою – «щоб здоровим було, як вода»;

- після домашнього обіду до річки йшли дівчата вмиватися у «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця», а на Гуцульщині хлопці супроводжували своїх дівчат - «щоб сі умила та красна була».

 

Також на службу в церкву та до річки можна піти у гарному одязі наших предків: вишиваних сорочках під теплим одягом, дівчата – у яскравих хустках, вінках, чільці.

В день Хрещення, 19 січня, освячену воду беруть та зберігають протягом року.  Її рекомендується пити зранку натщесерце, попередньо прочитавши молитву з проханням Господа зцілити  душу і тіло.

 

Позитивне та поважне ставлення українців до своїх найбільш значущих свят, яким є і Водохреща,  показує відношення народу до неперехідних цінностей, до традицій та сенсу життя.

 Що таке щедрівки. Традиції 13 січня

Через тиждень по Різдві, 31 грудня, або 13 січня за новим стилем, відзначали українці Новий рік - Щедрий вечір (свято преподобної Меланії, або Меланки). Вважалося, що Меланка-Вода приходить на Щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини.

У цей день, за традицією, хлопці й дівчата знову ходили від хати до хати, щедруючи - бажаючи господарям щедрого вечора, доброго здоров’я та добробуту у новому році. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Величальних обрядових новорічних пісень —щедрівок, співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині. Були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. Щедрували також групами: «Меланка», «Василь» та «Ряджені».

Як і колядки, щедрівки беруть свій початок дуже давно, містять у собі біблійні сюжети та оспівують господаря і всю його родину. Та, на відміну від колядок, у щедрівках можемо побачити ластівок, жито, посіви – символи того, як Новий Рік зустрічається з весною. Адже, у цей час, коли закінчується зимове сонцестояння, народжується Молоде Сонце і день стає довшим.

1 поширення

 

Старий Новий-як правильно посівати в свято

Яких традицій потрібно дотримуватися при посівання на Старий Новий рік

Деякі стародавні традиції наших предків йдуть в далечінь і залишаються лише в оповіданнях від наших батьків. Але така традиція як колядування або посівання на Старий Новий рік, як і раніше актуальна серед дітей середнього і молодшого віку. Колядувати потрібно починати 6 січня ввечері і 7 січня, на протязі всього дня. Щедрувати потрібно 13 січня, в щедрівках можуть брати участь як юнаки, так і дівчата. А ось посівати ходять тільки 14 січня, і роблять це рано вранці або ж до обіду.

Раніше хлопці об'єднувалися групами і ходили, рано вранці то до родичів, то навіть до незнайомих людей, щоб попосівати і розповісти їм спеціальні вірші-привітання, які вихваляли господарів і бажали їм прибутку на всіх фронтах. Вважалося, що таке посівання сприяє гарному врожаю та матеріальному збагаченню господарів, до яких прийшли дітки. Сучасні діти в цьому святі турбуються не стільки про врожайності, скільки про своє благополуччя, адже таке посівання дозволяє їм не погано так підзаробити. Які б цілі не були у колядників традиція то залишається колишньою. Детальніше про те, як правильно посівати і хто це може робити ми розповімо в нашому матеріалі.

Традиція посівати і як створювалися засівалки

Сама традиція посівати крупами ніяк не пов'язана зі святом Старого Нового року, так вже історично та по церковному склалося, що ці дати просто об'єднані. Згідно з церковним календарем 14 січня вважається днем ​​Святого Василя, який є покровителем і помічником землеробів і господарників. На світанку в його свято і було прийнято засівати житло близьких і навіть не знайомих людей, щоб таким жестом залучати в їхнє життя і побут хорошу врожайність. Так, як в побутовому житті відповідальність посіву земель лежала на плечах чоловіків, то й на свято Василя в день Старого Нового року посівати ходили і ходять тільки юнаки і хлопчики. У народі вважається доброю традицією, щоб саме хлопець першим ступив на поріг будинку і тоді весь рік гостям будинку буде супроводжувати удача, успіх і хороший урожай.

Важливо, що посівати хлопці починали саме з рідного дому, а після вже відправлялися до своїх хрещених батьків, знайомих і не знайомих людей.

У той момент, коли хлопці посівали зерном обитель господарів, то вони не стояли мовчки, а розповідали господарям свою засівалку. Як правило це були теплі побажання в віршованій формі, де обов'язково були побажання міцного здоров'я, благополуччя, удачі і врожайності на весь рік. Також в цих засівалках були пару рядків, про прохання в подяці для посівальників. Найчастіше це було в гумористичній, злегка завуальованій формі. Самі посівалки завершувалися приколами і не рідко жартівливими попередженнями про те, що вони зроблять господарям якщо вони не обдарують їх дрібницею, солодощами або іншими смаколиками.

Найчастіше хлопчаки використовують вже шаблонну посівалку, яка починається з рядка: «Сію, вію, посіваю ...» і вже далі додають кожен свої рядочки з побажаннями. Є, звичайно, такі кому такого шаблону мало, і вони ставлять за мету і вчать іншу красиву посівалку, природно таких читців і слухати цікавіше, адже вони завітали на хазяйський поріг з новою, нетиповою «програмою». В Україні зараз все більше популярності набирають колядки українською мовою, часу на вивчення більше не знадобиться, але така колядка явно припаде до душі набагато більше.

Посівальщики ходили з двома мішками або ж з двома рукавами як це було раніше. В одному з таких рукавів були зерна, якими посипали будинок, а інший рукав був призначений для подарунків, солодощів і грошей. Так, як посівати починали з рідного дому, то подяку від них першою і складали в мішечок і з нею відправлялися в інші будинки.

Люди старшого покоління, ще пам'ятають і шанують старі традиції, тому після посівання своїм гостям вони давали край спеціального обрядового хліба - «Василя», а потім уже пригощали іншими солодощами і давали гроші.

Як правильно посівати

До посівання треба підготуватися за здалегіть. Не рекомендується запасатися зерном та іншими крупами в останній момент. Урожай будь-якої культури неквапливий, вимагає розміреності в зростанні і розвитку, тому і до свята потрібно готуватися поступово, а не наскоком. Жито і зерно є найпоширенішими елементами посівання, тому добре буде якщо ці крупи в ніч перед посіванням висипати у велике блюдо і поставити його на підвіконня на ту сторону, де світить місяць. Вважається, що таким чином крупи наситяться місячним світлом, який буде висвітлювати будинок посівальників і тих, до кого вони потім відправляються посівати.

Особливе шанування віддається колядникам, які прийшли першими, тому правильно буде починати посівання по близьким родичам рано вранці.

Правильно буде спершу попросити у господарів дозволу, щоб попосівати. Без їх словесної згоди не можна цього робити, тому що далеко не всі люди будуть в захваті від того, щоб до них приходили сторонні люди. Це стосується як молодих, так і літніх людей, адже є ті, хто шанують традиції незалежно від віку.

Після проголошення посівалки і прийняття подяк і подарунків прийшов посівальник і сам повинен подякувати господарям будинку, поклонитися і перед відходом побажати миру їхнього будинку і гармонії сім'ї. Після цього можна буде сміливо йти і по іншим будинкам і розповідати підготовлені посівалки.

Не можна посівати голими руками, вважається, за потрібне, щоб руки молодих хлопців були в теплих рукавичках. Є ще такий варіант, що хлопці в одній з рукавичок приносили зерно, а друга рукавичка знаходилася на руці, в неї і насипали потрібну кількість зерна і засівали.

Вважається правильним, коли посівальник приходить в будинок з двома мішками, в одному з них зберігатися зерно, а інший мішок призначений для подарунків. Зробити такі мішки можна самостійно, тоді це допоможе зарядити їх енергетикою певної людини.

Зерно, яке розсипали посівальники має полежати як мінімум до заходу, а то і до наступного дня. Вкрай не рекомендується прибирати його відразу після того як піде дітвора, вважається, що, відразу прибравши зерно можна прибрати і позитивну енергетику, яку хлопці з собою принесли.

Правильно буде, що тільки хлопчики ходять посівати. Дівчаткам теж не варто сумувати тому, що вони можуть щедрувати напередодні - 13 січня в Меланкін день. При чому, робити вони це можуть не тільки рано вранці, а протягом другої половини дня.

Важливо, щоб посівалки хлопці вимовляли голосно, а не просто шепотіли їх собі під ніс. Промовляючи привітання має бути зрозуміло кожне слово і самому коляднику і тим більше господарям до яких він приходить. Всі слова, які вимовляє колядник повинні бути спрямовані на добро і на хороші побажання. Примітно, що в народних посівалках не використовують вирази «щоб біди йшли геть», або «щоб хвороби вас не торкалися». Замість цього господарям будинку відразу бажають міцного здоров'я, а також щоб їм по всіх усюдах щастило. Тобто віршики-посівалки свідомо не зберігають в собі поганих слів і поганих виразів.